Християнська віра – не магія, а Бог у Євангелії – не ідол, не інструмент психологічної автокомпенсації, на якого легко списувати все неусвідомлене, неприйняте, нереалізоване, підсвідомо реалізовуючи через Його силу власні немочі.
Отець, якого проповідував Ісус із Назарету, – не ручний механізм, яким можна скористатися щоразу, коли мені бракує відваги взяти на себе відповідальність або коли просто ліньки. Бог Ісуса вимагає. Понад усе – справжності. Бо любов штучною не буває.
А коли любов справжня – смиренна: діє без насилля, свободи не нищить, вимагає від нас зійти з рівня наших фантазій до рівня вразливої людяності. Тільки справді людина може любити по-справжньому. А бути людиною означає бути вразливим – крихким, інколи слабким, обмеженим, інколи засмарканим, застудженим, зараженим. Бути людиною – це справді потребувати зцілення.
Пієтетні бравади – це про психологічні недостатності, що згодом насильно вимагають від людини компенсацій дзвонами, магічними формулами, жестами, кадильним димом і у кожній із них людина намагається приборкати Бога, приручити, механізувати Його, скористатися Ним. Фабрика ідолів! Бо де Бог – там життя, істина, милосердя, свобода. І все по-справжньому.
І ціле спасіння людства здійснюється в конкретності людської плоті («Caro cardo salutis est») – розбитої, зраненої, обмеженої – але не насиллям, а силою щирої любові, бо благодать не змушує, не нищить природи («Gratia non nuocet naturam»), а зціляє її до глибин. Без фокусів.
Зріла віра не потребує фокусів. Зріла віра прагне любити. І тому потребує свободи. В першу чергу – від власних ілюзій. Віра – відважне мистецтво смиренних.
Віриш в Бога – дезінфікуй руки!!!